Чи зручно знати?

Ця розмова між мисткинею Владою Ралко та дослідницею Міленою Хомченко була завершена 13 травня 2022. Якщо говорити точніше, на 79-ий день війни, адже, як зауважила Влада, для українців від 24 лютого час фіксується лише у такому порядку. Або ж у той день, коли завод Азовсталь, Маріуполь, Херсон досі перебувають у російській окупації; в Ізюмі, Краснопіллі, Горлівці, Великій Новосілці, Сіверськодонецьку, Рубіжному, Вугледарі та інших містах тривають обстріли та бої, а у Корабельному районі Миколаєва російські військові використали касетні боєприпаси. Того дня, як і інших днів, ці назви малих периферійних українських міст та сіл залишилися поза межами міжнародних новин. Проте ці події продовжують бути переднім планом всіх навіть відсторонених обговорень тих, хто до них дотичний.

М. Владо, у новому виданні «Danarti» ми маємо можливість говорити до його читачів трьома мовами: вперше українською, а також англійською та грузинською. Саме з можливостей мови мені б хотілося почати листування з вами, як з мисткинею. Мисткинею, яка і сама часто пише тексти, збирає величезну бібліотеку, проживає часи революції з книгою Василя Стуса. Читаючи ваші тексти впродовж тривалого часу, я постійно відмічаю для себе вагу вашої мови, її особливу тяглість та частковий опір перекладу. Чи вважаєте ви, що іншомовні читачі цього видання втратять щось важливе у нашій розмові? Що нового вони можуть здобути у цих мовних перетвореннях?

В. Чим далі, тим певніше бачу, що мова є не лише хатою філософа, але також громадянина. Для того, щоби відчувати себе не окремою людською одиницею, а часткою людства, недостатньо обстоювати загальні цінності. Попри універсальний характер, цінні речі мають на чомусь триматися, а перед тим зростати на якомусь ґрунті, інакше вони перетворюються на абстракцію. Вони зберігаються у мові, у простих словах, в очевидному, а перевіряються у перекладі. Звісно, кожна інтерпретація передбачає втрати, проте, також і уточнення змісту. Висловлювання наче змінює конфігурацію, але у цій позірній непевності виживає сенс. Коли під час спілкування ми прояснюємо сенс слова, перекладаючи його, то наче ділимося дарами.

М. А як щодо поезії? Мені видається, що саме структура конфігурацій для неї є визначальною. Ви також створюєте власну поезію, наприкінці 2020 року друком вийшла ваша поетична збірка «Рот і хрест». А зовсім нещодавно, наприкінці квітня 2022, ви опублікували у соціальних мережах свої переклади віршів книговидавця Дмитра Шандри, у яких він апелює до подій нинішньої війни, вбивств та ґвалтувань жител_ьок Бучі, Ірпеня та Гостомелю тощо. Яким для вас був досвід роботи з цими творами? Що саме спонукало вас створити український переклад з російської?

В. Мої поетичні тексти майже завжди починалися зі слова, тобто, буквально з одного слова, з того, як воно звучить і починає чіпляти, тягнути за собою інші слова. Навіть, якщо мені на думку спадала певна тема, вона все одно звучала словом або композицією слів. Поетична думка здатна бути короткою. Зараз, під час війни, це є перевагою. Також, слова у вірші набувають потуги, сама тканина вірша є дуже міцною, а ще я би сказала, живою. У поезії мова повертається до себе, наснажується, надолужує те, що погубила у спекулятивному вжитку. У цей страшний час мова надає мені сил. Але тепер я майже не можу ані говорити ані писати. Власне, тому я взялася до перекладу віршів, які вимовили лють, яку я сама відчуваю. Також, спроби перекладу надали мені духу повернутися до такого необхідного мені мовного досвіду. Мова у вірші повертає мені голос. Після Бучі, Ірпеня, Гостомелю, під час Маріуполя та Херсона точність поезії в змозі говорити саме про ЦІ злочини, не відкидаючи їх до історичних паралелей, не ховаючи їх серед решти жахів минулого. 

М. З іншого боку, дуже місткою здається ваша візуальна мова, вона точно передає сучасну реальність війни. Вона підкопує і витягує на поверхню усі розпорошені елементи нашого буття –– архетипи української культури, релігійні алюзії, пост-радянських досвід, імперіалізм та колоніалізм, жорстокість та фізичне насилля, пропаганду –– і надалі витворює з них єдність, втекти від якої не можна.

Починаючи з 2013 року, під час та після подій Революції Гідності у Києві, ця реальність животіла у вашій серії малюнків «Київський щоденник». Наразі, вона по-новому виринає у серії «Львівський щоденник», яку ви розпочали під час свого перебування у Львові у лютому 2022 року, від початку повномасштабної війни Росії проти України. Яким був ваш досвід переживання цих подій знову, як ви будували свою систему відносин з ними?

В. Через від’їзд до Львова у Києві лишилася перерваною серія живописних робіт, яку я розпочала наприкінці минулого року. Із живописом ти мислиш інакше, і це було однією зі складнощів переходу до малювання на папері. Ну і, звісно ж, від 24 лютого з буденними справами велося так, наче усе відбувалося не зі мною, а сама можливість художньої практики якось миттєво віддалилася, як щось безглузде. Геть уся перспектива сприйняття настільки перемінилася, що на якийсь час лишилася можливість діяти лише автоматично. Ви слушно згадали «Київський щоденник», бо, коли я взялася до нових малюнків, одразу спало на думку, що в «КЩ» про війну вже все сказане. Тому початок роботи у Львові був, так би мовити, певним насиллям над собою, примусовим виходом із затерплого стану, протверезінням. Я не мала жодних художніх матеріалів, мені дали стосик офісного паперу та чужу акварель. У «ЛЩ» малювання стало ще й фізичною вправою, там багато ліній, а на кулькову ручку треба натискати. Зараз, коли продовжую серію, думаю, що штрихуванням мов докопуюсь до того, чого ніяк не збагну.  

М. Чи помічаєте, що вдається говорити про щось нове або зовсім інше, зіштовхуючись з цим певним подієвим колообігом?

В. Наразі я надто близько до того, що роблю як художниця, щоби оцінювати власну працю. Хіба що, бачу, коли у «КЩ» я багато в чому спиралася на візуальні матеріали з новітніх подій, як-от репортажні фото чи фільми, то зараз, хоча й зберігаю собі багато документальних світлин, але під час малювання більше вдивляюсь у власну пам’ять, уяву та інтуїцію. Мені треба, щоби кожен малюнок перетворювався на слушний знак або радше конструкцію, яка має свою тривкість, на таке, чому можна довіритись. 

М. Чи пов’язане це з тим, що війна стає все більш і більш медійною? Чи є вона такою для вас сьогодні? В моїх думках про «Київський щоденник» дуже відбився ваш коментар про реальність тодішніх революційних подій, яка ніби перевершувала сама себе; а історія мчалася шаленою швидкістю, що супроводжувалося суцільною невизначеністю фактів.

Цього разу, на початку лютого, я особливо спостерігала, як самі факти починають заперечувати інші факти, а війна віртуалізується у своїй природі та наповнюється дигітальними мілітаристськими інструментами. Подекуди, персональна пам’ять та інтуїція дійсно стають кращим архівом ніж віртуальні бази даних. Чи можемо ми реапропріювати такий гіпершвидкий інформаційний простір?

В. Відсування війни в товщу медійної площини є жестом не лише негідника, а й так званої хорошої людини. Реакцію інтелектуалів і переважної більшості політиків цивілізованого світу на війну я би назвала істерикою «хорошої людини», яка чіпляється за можливість продовжувати абстрактно міркувати про війну, мов про комп’ютерну гру, хоче справедливості, але водночас не готова вбивати чи, як наприклад Джудіт Батлер, не хоче «захоплюватись війною».

Війна оголила природу вибору, коли неможливо ховатися за нейтральним статусом, а зволікання з приставанням до певної позиції чи бездіяльність стають злочином. Коли ти не обираєш особисто, як мусиш вчинити, можеш миттєво, а головне, непомітно для себе перетворитися на злочинця. Ви кажете про суперечливу природу реальності та суцільну невизначеність фактів. О, так. Це дуже зручно прикидатися таким собі іноземцем і не визнавати цю війну своєю через сумніви та нерозуміння. Росія, що успішно адаптувала до сучасності успадковані нею методи радянського режиму, напрочуд вдало маніпулює західною думкою, перекручуючи не лише факти, але й поняття. Західний світ, що останнім часом здебільшого опікувався власними безпекою та добробутом, виявився катастрофічно сліпим перед лицем цього жахливого хитрого монстра, якого сам же ж і вигодовував увесь цей час. 

Якщо вже говорити про важливість архіву для розуміння сьогоднішнього моменту, проблема не стільки про те, як вестися із потоком інформації, натомість вона полягає у тому, що десь у старих архівах під завалами лишилися довіра та сумління. Як їх звідти діставати, ось питання!  

М. Говорячи про невизначеність фактів, я посилалася на ваші згадки подій Революції Гідності, а згодом на радше точкову віртуальну зброю, яка покликана маніпулювати навіть тими, хто не беруть участі у полі бою. Наприклад, створення російською пропагандою діпфейку, алгоритму заміни обличчя у цифровому контенті, зі зверненням Зеленського про капітуляцію, яке, на щастя, через свою кричущу неправдоподібність виявилося скоріше зброєю ворога самого проти себе. Або ж, згода російських військових на припинення вогню для евакуації жителів з подальшим продовженням обстрілів. Як протистояти шквалу підробок, коли, перебуваючи насильно дистанційованими від близьких, стрічка новин часто стає єдиним ресурсом інформації про тих, хто відірваний від мережі, зв’язку чи навіть їжі та води?

Продовжуючи цю тему, я не зіставляю сторічні маніпуляції російської пропаганди з поняттям факту. Нинішня війна продемонструвала визначеність історичних наративів як ніколи до того, й ви дуже слушно зауважили позицію «іноземця», адже у такому контексті вона видається неможливою для застосування.

В. Немає ніякого окремого «поняття факту». Власне, якщо дуже спростити, війна відбувається саме через схильність хорошої людини з критичним мисленням уважно розглядати комбінацію фактів, не додаючи моральних зусиль. Можна назвати це профанацією закону, коли його розуміння звужується до дотримання бюрократичних процедур. Я вже казала, що реальні факти зазвичай суперечливі, тому маніпулювати ними дуже просто, навіть попри відкритість інформаційного простору. Протягом останнього часу інформації надавалося надто багато уваги, так само, як і опікуванню своїми й чужими емоціями. За мирних часів ми побудували таку собі спекулятивну ціннісну лінійку. Самі себе радісно надурили.    

М. А чи можливо розірвати це спекулятивне коло цінностей? Діяти без зволікання та, частіше навіть, діяти взагалі?

В. Ми діємо навіть тоді, коли перебуваємо у повному спокої. Питання лише в тому, який вплив чинить наша активність чи бездіяльність. Війна жодного не лишає поза справою та робить картину гранично ясною. Якщо в мирному житті твердження про те, що кожен наш крок є насправді питанням життя і смерті, може здаватися перебільшенням, то наразі це очевидна реальність.

М. Війни на території Україні та Грузії мають свої подібності, адже Росія дуже давно коїть військові злочини у Абхазії та Південній Осетії. Коли я зустрічаюся з вашими роботами, вони часто говорять до мене про спільний досвід. Попри те, що історії україн_ок та грузин_ок не однакові, ми багато поділяємо, тож як ми можемо покладатися на досвід одне одного? Як ми можемо одне одному допомогти?

В. Замало покладатися лише на досвід. Тим паче, що досвід іншого не викликає довіру автоматично. Вкотре чую з різних боків про те, що риторика жертви навряд чи варта повної довіри, бо людина, що зіткнулася зі злом близько, занадто схвильована, занадто емоційна, щоби тверезо оцінювати події. Читала про те, що втікачам із нацистських таборів часто не довіряли, бо, мовляв, такого не може бути. Наразі перед нашими країнами стоїть найважливіше питання про те, як говорити про те, що з нами відбувається. Чи то пак, як питати про це у іноземця, котрий звик усе ретельно зважувати? Як задати питання людині з короткою пам’яттю, що не впізнає радянських технологій під новою личиною? Це виклик до нас і завдання для нас, інакше таке знайоме нам зло просуватиметься далі.